«Будівельна академія» над Прутом
Ігор ЛАЗОРИШИН
Передгірське покутське село Заріччя на
Надвірнянщині розкинулося на правобережжі річки Пруту за кілька кілометрів від
східних околиць селища Делятина і за кільканадцять — від міста Надвірної. Свого
часу село було відоме на все радянське Прикарпаття — 1943 року в урочищі
«Ділок» у протистоянні з загонами есесівців загинув комісар ковпаківського
партизанського з’єднання генерал Семен Руднєв. А про те, чому в Заріччі, якому
вже минуло 400 років, замість вулиць — сотні, а село було і є колискою знаних
не лише в Україні, а й у світах будівельників, не дуже й хтось знав, бо книжка
про історію цього цікавого поселення ще лише пишеться. І сьогоденням — також.
Реміснича традиція тягнеться із середніх
віків
В Україні — до трьох десятків сіл з назвою Заріччя, але прикарпатське на березі Пруту — особливе, бо самобутнє. Воно цілком розвіює традиційні уявлення про гірські села, хоч і має статус гірського. І устрій, і забудова, і стан доріг, і зовнішній вигляд вулиць, і довкілляѕ — цим усім Заріччя більше схоже на приміське поселення. Більше того: у часі перебування автора цих рядків у Заріччі сільський голова жодним словом не згадав про брак фінансування. і це добрий знак.
Богдан КЛИМ’ЮК, сільський голова Заріччя:
— Після розпаду радянського ладу і ліквідації колгоспів у селі утворилося кілька лісопереробних підприємств, є пилорами, виробництво гонти і т. д. Але люди головно по світах працюють. Чи не найбільше — в Америці, Канаді. Навіть наша землячка Анна-Люба Яворська проспівфінансувала — разом з обласним бюджетом — будівництво школи в селі, поофірувавши 300 тис. канадських доларів. А ще зарічанці працюють у Польщі, Чехії, Німеччині та деінде. Передусім — на будівництві. Колись, як оповідали старші люди, праця з деревиною і каменярство були у селі найпершими. Бо і лісом ми багаті, та й річка Прут поруч, тож нема особливих проблем з добуванням каміння — «синяка», «мелайника» чи «пісковика». Сільські дороги — три ділянки загальною довжиною 700 метрів — частково відремонтовані, міст, що з’єднує село із Делятином, також у порядку. Працює загальноосвітня школа, тож уже майже 15 років зарічанські діти вчаться в селі, а не в сусідньому Делятині. В школі — до 400 учнів. Є в селі гарний дошкільний навчальний заклад на 80 діток, але й він переповнений. Маємо добротний адмінкорпус, до якого ще належить добре докласти рук, а ФАП вже готовий стати амбулаторією. Є Будинок культури, зареєстровано дві церковні громади — УПЦ КП та УГКЦ і окремий Дім молитви, працює бібліотека-філія і т. д. У вирішенні деяких сільських побутових проблем практикуємо громадський спосіб — толоки. Серед першочергових проблем — системне налагодження сміттєзбирання і сміттєвивезення. Але якщо Заріччя давало і дає собі ради з більшими проблемами, то і з цією впорається.
Заріччя (як і сусідні Білі Ослави) унікальне своїм сільським устроєм — попри назви вулиць, село, що налічує до чотирьох тисяч жителів, віддавна розділене на вісім сотень, своєрідних «мікрорайонів». і з цього приводу побутує низка краєзнавчих версій. На думку лауреата Шевченківської премії поета і науковця Степана Пушика, поділ Заріччя на сотні сягає ще княжих часів, коли на теренах Заріччя і Білих Ослав базувалося княже військо для оборони кордонів з Угорщиною і Волощиною. А уродженець села педагог і краєзнавець Михайло Клим’юк пояснює поділ села на сотні значним піднесенням соціальної свідомості українського населення в першій половині ХХ ст. Зарічанці, на думку дослідника, у протистоянні з польською владою поділом села на сотні декларували свою українськість — спорідненість з козацтвом із Великої України. Як на нас, то кожна з цих версій яскраво випрозорює прадавній ген незламності і патріотизму зарічанських родів. Проте, окрім перехрещених козацьких шабель, на гербі села особливе місце займає і теслярська сокира — символ будівництва.
Одним із найдавніших у селі був соляний промисел, розвивалися також тваринництво, рослинництво, лісопереробка і т. д. Та найбільш відомими були і є (значна кількість будівельних бригад працює і в Україні, і за кордоном) зарічанці завдяки своїм будівельним здібностям, зокрема теслі чи каменярі, а село, за дослідженням Михайла Клим’юка чи Івана Янка, здавна навсібіч знали як «будівельну академію». Теслярська заріцька школа почала формуватися ще з кінця ХVI ст. Заріцькі майстри будували мости, млини, кашиці, гаті, оселі, храми і т. д. З-поміж найбільш знаних будівничих-теслярів у ХIХ—ХХ ст. іван Янко називає Гриця і Дмитра Докторуків, Михайла Стельмащука, Максима Вацика, Максима і Миколу Бахматів та ін., а дослідник Василь Бігун — івана і Василя Бахматів, Антонія Гнатишина, Петра Турійчака, Дмитра Дмитрука, Степана Коржа, Андрія і Михайла Клим’юків, івана Яворського, Миколу Прокоп’юка, Василя Ковалюка, Юрія Турійчака, Юрія Вацика та ін.
Знаним майстром з обробки каменю був Михайло Кіселюк. «Характеризуючи деякі аспекти розвитку будівництва в Карпатах та роль в усьому місцевих будівничих, — зазначає дослідник іван Янко, — газета «Dodatek tugodniovy do Cazety Lvovskiej» 1845 року писала: «Гуцульське село Заріччя — то своєрідна будівельна академія для гуцулів, а деякі майстри перевищили своєю майстерністю теслярських робітників столичних міст». і сьогодні Заріччя також має добрих майстрів, зокрема каменярів.
Який паркан — такий пан
Споглядаючи уздовж Заріччя красу, витворену майстрами-каменярами — і криниці-вежі, і паркани, і підмурівки обійсть тощо, я б образно пожартував: якщо деінде, може, про пана судять по халявах, то в Заріччі — по паркані: який паркан — такий пан. Чи не біля кожної хати — купа каміння. Є й унікальні, комбіновані з різних видів каменю і художньої ковки, паркани — справжні витвори каменярського мистецтва.
У селі ще 20 років тому першим почав запроваджувати моду на мури Михайло Гаврилюк — педагог за освітою і художник за покликанням. Майстер зізнався, що вже 92 кам’яні загорожі збудував зарічанським раздам. А ще аж до обласного центру дійшло відлуння про добру Божу справу: в рідному селі майстри-зарічанці Михайло Гаврилюк і Василь Ковалюк біля церкви Святої Покрови УПЦ КП звели таку красиву кам’яну огорожу, увінчану хрестами з чорного мармуру, що є на чому погляд спинити. Один майстер будував арку, а другий із помічником — мур, перший — все вручну, а другий — з механічною обробкою каміння.
Михайло ГАВРИЛЮК, майстер-каменяр:
— Каменярства я вчився самотужки, бо за освітою педагог. Дід був теслею, а батько працював шахтарем на виселенні у Воркуті. Я навчився від майстра з Лоєви. Все почалося з будівництва власного будинку — зробив фундамент, а відтак і паркан навколо. Люди побачили й почали до себе запрошувати. Вже років з двадцять з того часу минуло. Професія каменяра важка, бо, по-перше, працювати треба з твердим матеріалом — каменем, а по-друге, доводиться за різної погоди перебувати надворі. А я каміння все обробляю лише вручну — без застосування механічних пристроїв. Знають мене не лише в Заріччі, а й далеко довкола. Для роботи у нас здебільшого використовують камінь-пісковик, який зарічанці ще називають «мелайником», який найкращий — вище по ріці, у районі Ямни та Яремча. Круглий камінь колемо, обробляємо і з нього будуємо. Є й скальна порода — «синяк», який дуже важко піддається обробці та потребує спеціального, як пазли, підбору. Я працював з різним камінням — із кар’єру у селі Пасічній, і з гори Хом’як, то найтвердіший — з гори, а найбільш м’який — з Ямни. Саме з ямнинського каміння віддавна робили «цоклі» для фундаменту чи дорожні тесані бордюри. Колишні майстри навіть цвинтарні надгробні хрести вирізали з каміння, бо на них легко було робити потрібні написи. З нашого місцевого матеріалу можна зробити що завгодно. Дуже популярне тепер також червоне кар’єрне каміння, яке привозять з Хмельниччини. А найбагатші разди (сміється. — І. Л.) ставлять паркани з мармуру. Модно також робити мури зі «скали» — спеціальних кам’яних пластин, які привозять з села Пасічної, або заготовляють неподалік Делятина. У кожній місцевості каміння має свою специфіку. Свого часу пробували каміння покривати — фарбою чи лаком. Але відтак відмовилися — каміння втрачає свої текстуру і колір.
З однієї вантажівки, наприклад «ЗіЛ-131», виходить 20 метрів огорожі на два боки, якщо є парапети, стовпи і ковка. А якщо «глухий» мур — то наполовину менше. Я сам не працюю — з двома помічниками, то за тиждень можу збудувати приблизно 10 метрів муру. Мало хто з раздів ставить кам’яну огорожу довкола обійстя, переважно лише «лице», тобто фасад. Камінь треба розколоти, обробити, вистояти... Колемо спеціальним гострим молотом — вагою до 20 кілограмів. Треба старатися, щоб розколоти камінь з першого ж удару, бо вдруге точно попасти у те саме місце неможливо. Камінь, як і дерево, має свої пласти, тож і колуном не впоратися — втече. А відтак вже обробляю камінь маленьким молоточком і зубилом. Сини Віталій та ігор — вчитель і економіст — також уже вміють майструвати з камінням і у вільний час — добрі мої помічники. У селі майстрів-каменярів є чимало — десь зо п’ять бригад. Той мур біля православної церкви Святої Покрови ми робили разом — я клав арку на воротах, а вже власне огорожу — Василь Ковалюк з бригадою.
Василь КОВАЛЮК, майстер-каменяр:
— Мій дід 45 років був каменярем, каменярем був і батько, але вже як аматор. Проте працювати з каменем мене навчив саме він — одразу після школи я почав йому допомагати. Колись не було «болгарок» — каміння обробляли вручну зубилами. У каменярстві потрібне велике терпіння. Працюю з будь-яким матеріалом, використовую механічну обробку. Найбільше ж люблю працювати з нашим річковим камінням. Але нині вже виникає інша проблема — бракує каміння.
За десять років мою роботу вже знають як у селі, так і далеко за його межами. Ту огорожу біля храму ми з помічником будували десь рік. Працювалося файно і цікаво. Люди у всьому допомагали і підтримували. А щодень починали з молитви, щоб Господь був з-поміж нас головним будівничим. Ми вже знали всі мелодії церковних дзвонів, вже й паламаря могли підміняти за потреби.
Звісно, тепер, як ідемо до церкви з дружиною іванкою, то приємно бачити плід своєї праці. Але й переживаю, щоб праця слугувала людям. Знаєте, я так собі думаю і заспокоююся: якщо у рідному селі нас ще кличуть на роботу, то ми справді добрі майстри. Синові Міськові — рочок, але вже молотком клепає, а як виросте — навчу всього, що сам вмію.
...Ми жартома поцікавилися в настоятеля храму Святої Покрови УПЦ КП митрофорного протоієрея Михаїла КУПЧАКА, чому для будівництва при церкві обрав майстрів-каменярів Михайла Гаврилюка та Василя Ковалюка — «найдешевші» вони чи найкращі?
— Вони — найкращі, — каже о. Михаїл. — Саме за їхні талант і працьовитість я й попросив наших парафіян-зарічанців Михайла і Василя для будівництва огорожі навколо храму. Ще один чоловік працював над хрестами з чорного мармуру. Робота дуже важка. Майстри в цей холодний камінь вкладають свою душу, і він починає обіймати теплом своєї краси та промовляти.
В Україні — до трьох десятків сіл з назвою Заріччя, але прикарпатське на березі Пруту — особливе, бо самобутнє. Воно цілком розвіює традиційні уявлення про гірські села, хоч і має статус гірського. І устрій, і забудова, і стан доріг, і зовнішній вигляд вулиць, і довкілляѕ — цим усім Заріччя більше схоже на приміське поселення. Більше того: у часі перебування автора цих рядків у Заріччі сільський голова жодним словом не згадав про брак фінансування. і це добрий знак.
Богдан КЛИМ’ЮК, сільський голова Заріччя:
— Після розпаду радянського ладу і ліквідації колгоспів у селі утворилося кілька лісопереробних підприємств, є пилорами, виробництво гонти і т. д. Але люди головно по світах працюють. Чи не найбільше — в Америці, Канаді. Навіть наша землячка Анна-Люба Яворська проспівфінансувала — разом з обласним бюджетом — будівництво школи в селі, поофірувавши 300 тис. канадських доларів. А ще зарічанці працюють у Польщі, Чехії, Німеччині та деінде. Передусім — на будівництві. Колись, як оповідали старші люди, праця з деревиною і каменярство були у селі найпершими. Бо і лісом ми багаті, та й річка Прут поруч, тож нема особливих проблем з добуванням каміння — «синяка», «мелайника» чи «пісковика». Сільські дороги — три ділянки загальною довжиною 700 метрів — частково відремонтовані, міст, що з’єднує село із Делятином, також у порядку. Працює загальноосвітня школа, тож уже майже 15 років зарічанські діти вчаться в селі, а не в сусідньому Делятині. В школі — до 400 учнів. Є в селі гарний дошкільний навчальний заклад на 80 діток, але й він переповнений. Маємо добротний адмінкорпус, до якого ще належить добре докласти рук, а ФАП вже готовий стати амбулаторією. Є Будинок культури, зареєстровано дві церковні громади — УПЦ КП та УГКЦ і окремий Дім молитви, працює бібліотека-філія і т. д. У вирішенні деяких сільських побутових проблем практикуємо громадський спосіб — толоки. Серед першочергових проблем — системне налагодження сміттєзбирання і сміттєвивезення. Але якщо Заріччя давало і дає собі ради з більшими проблемами, то і з цією впорається.
Заріччя (як і сусідні Білі Ослави) унікальне своїм сільським устроєм — попри назви вулиць, село, що налічує до чотирьох тисяч жителів, віддавна розділене на вісім сотень, своєрідних «мікрорайонів». і з цього приводу побутує низка краєзнавчих версій. На думку лауреата Шевченківської премії поета і науковця Степана Пушика, поділ Заріччя на сотні сягає ще княжих часів, коли на теренах Заріччя і Білих Ослав базувалося княже військо для оборони кордонів з Угорщиною і Волощиною. А уродженець села педагог і краєзнавець Михайло Клим’юк пояснює поділ села на сотні значним піднесенням соціальної свідомості українського населення в першій половині ХХ ст. Зарічанці, на думку дослідника, у протистоянні з польською владою поділом села на сотні декларували свою українськість — спорідненість з козацтвом із Великої України. Як на нас, то кожна з цих версій яскраво випрозорює прадавній ген незламності і патріотизму зарічанських родів. Проте, окрім перехрещених козацьких шабель, на гербі села особливе місце займає і теслярська сокира — символ будівництва.
Одним із найдавніших у селі був соляний промисел, розвивалися також тваринництво, рослинництво, лісопереробка і т. д. Та найбільш відомими були і є (значна кількість будівельних бригад працює і в Україні, і за кордоном) зарічанці завдяки своїм будівельним здібностям, зокрема теслі чи каменярі, а село, за дослідженням Михайла Клим’юка чи Івана Янка, здавна навсібіч знали як «будівельну академію». Теслярська заріцька школа почала формуватися ще з кінця ХVI ст. Заріцькі майстри будували мости, млини, кашиці, гаті, оселі, храми і т. д. З-поміж найбільш знаних будівничих-теслярів у ХIХ—ХХ ст. іван Янко називає Гриця і Дмитра Докторуків, Михайла Стельмащука, Максима Вацика, Максима і Миколу Бахматів та ін., а дослідник Василь Бігун — івана і Василя Бахматів, Антонія Гнатишина, Петра Турійчака, Дмитра Дмитрука, Степана Коржа, Андрія і Михайла Клим’юків, івана Яворського, Миколу Прокоп’юка, Василя Ковалюка, Юрія Турійчака, Юрія Вацика та ін.
Знаним майстром з обробки каменю був Михайло Кіселюк. «Характеризуючи деякі аспекти розвитку будівництва в Карпатах та роль в усьому місцевих будівничих, — зазначає дослідник іван Янко, — газета «Dodatek tugodniovy do Cazety Lvovskiej» 1845 року писала: «Гуцульське село Заріччя — то своєрідна будівельна академія для гуцулів, а деякі майстри перевищили своєю майстерністю теслярських робітників столичних міст». і сьогодні Заріччя також має добрих майстрів, зокрема каменярів.
Який паркан — такий пан
Споглядаючи уздовж Заріччя красу, витворену майстрами-каменярами — і криниці-вежі, і паркани, і підмурівки обійсть тощо, я б образно пожартував: якщо деінде, може, про пана судять по халявах, то в Заріччі — по паркані: який паркан — такий пан. Чи не біля кожної хати — купа каміння. Є й унікальні, комбіновані з різних видів каменю і художньої ковки, паркани — справжні витвори каменярського мистецтва.
У селі ще 20 років тому першим почав запроваджувати моду на мури Михайло Гаврилюк — педагог за освітою і художник за покликанням. Майстер зізнався, що вже 92 кам’яні загорожі збудував зарічанським раздам. А ще аж до обласного центру дійшло відлуння про добру Божу справу: в рідному селі майстри-зарічанці Михайло Гаврилюк і Василь Ковалюк біля церкви Святої Покрови УПЦ КП звели таку красиву кам’яну огорожу, увінчану хрестами з чорного мармуру, що є на чому погляд спинити. Один майстер будував арку, а другий із помічником — мур, перший — все вручну, а другий — з механічною обробкою каміння.
Михайло ГАВРИЛЮК, майстер-каменяр:
— Каменярства я вчився самотужки, бо за освітою педагог. Дід був теслею, а батько працював шахтарем на виселенні у Воркуті. Я навчився від майстра з Лоєви. Все почалося з будівництва власного будинку — зробив фундамент, а відтак і паркан навколо. Люди побачили й почали до себе запрошувати. Вже років з двадцять з того часу минуло. Професія каменяра важка, бо, по-перше, працювати треба з твердим матеріалом — каменем, а по-друге, доводиться за різної погоди перебувати надворі. А я каміння все обробляю лише вручну — без застосування механічних пристроїв. Знають мене не лише в Заріччі, а й далеко довкола. Для роботи у нас здебільшого використовують камінь-пісковик, який зарічанці ще називають «мелайником», який найкращий — вище по ріці, у районі Ямни та Яремча. Круглий камінь колемо, обробляємо і з нього будуємо. Є й скальна порода — «синяк», який дуже важко піддається обробці та потребує спеціального, як пазли, підбору. Я працював з різним камінням — із кар’єру у селі Пасічній, і з гори Хом’як, то найтвердіший — з гори, а найбільш м’який — з Ямни. Саме з ямнинського каміння віддавна робили «цоклі» для фундаменту чи дорожні тесані бордюри. Колишні майстри навіть цвинтарні надгробні хрести вирізали з каміння, бо на них легко було робити потрібні написи. З нашого місцевого матеріалу можна зробити що завгодно. Дуже популярне тепер також червоне кар’єрне каміння, яке привозять з Хмельниччини. А найбагатші разди (сміється. — І. Л.) ставлять паркани з мармуру. Модно також робити мури зі «скали» — спеціальних кам’яних пластин, які привозять з села Пасічної, або заготовляють неподалік Делятина. У кожній місцевості каміння має свою специфіку. Свого часу пробували каміння покривати — фарбою чи лаком. Але відтак відмовилися — каміння втрачає свої текстуру і колір.
З однієї вантажівки, наприклад «ЗіЛ-131», виходить 20 метрів огорожі на два боки, якщо є парапети, стовпи і ковка. А якщо «глухий» мур — то наполовину менше. Я сам не працюю — з двома помічниками, то за тиждень можу збудувати приблизно 10 метрів муру. Мало хто з раздів ставить кам’яну огорожу довкола обійстя, переважно лише «лице», тобто фасад. Камінь треба розколоти, обробити, вистояти... Колемо спеціальним гострим молотом — вагою до 20 кілограмів. Треба старатися, щоб розколоти камінь з першого ж удару, бо вдруге точно попасти у те саме місце неможливо. Камінь, як і дерево, має свої пласти, тож і колуном не впоратися — втече. А відтак вже обробляю камінь маленьким молоточком і зубилом. Сини Віталій та ігор — вчитель і економіст — також уже вміють майструвати з камінням і у вільний час — добрі мої помічники. У селі майстрів-каменярів є чимало — десь зо п’ять бригад. Той мур біля православної церкви Святої Покрови ми робили разом — я клав арку на воротах, а вже власне огорожу — Василь Ковалюк з бригадою.
Василь КОВАЛЮК, майстер-каменяр:
— Мій дід 45 років був каменярем, каменярем був і батько, але вже як аматор. Проте працювати з каменем мене навчив саме він — одразу після школи я почав йому допомагати. Колись не було «болгарок» — каміння обробляли вручну зубилами. У каменярстві потрібне велике терпіння. Працюю з будь-яким матеріалом, використовую механічну обробку. Найбільше ж люблю працювати з нашим річковим камінням. Але нині вже виникає інша проблема — бракує каміння.
За десять років мою роботу вже знають як у селі, так і далеко за його межами. Ту огорожу біля храму ми з помічником будували десь рік. Працювалося файно і цікаво. Люди у всьому допомагали і підтримували. А щодень починали з молитви, щоб Господь був з-поміж нас головним будівничим. Ми вже знали всі мелодії церковних дзвонів, вже й паламаря могли підміняти за потреби.
Звісно, тепер, як ідемо до церкви з дружиною іванкою, то приємно бачити плід своєї праці. Але й переживаю, щоб праця слугувала людям. Знаєте, я так собі думаю і заспокоююся: якщо у рідному селі нас ще кличуть на роботу, то ми справді добрі майстри. Синові Міськові — рочок, але вже молотком клепає, а як виросте — навчу всього, що сам вмію.
...Ми жартома поцікавилися в настоятеля храму Святої Покрови УПЦ КП митрофорного протоієрея Михаїла КУПЧАКА, чому для будівництва при церкві обрав майстрів-каменярів Михайла Гаврилюка та Василя Ковалюка — «найдешевші» вони чи найкращі?
— Вони — найкращі, — каже о. Михаїл. — Саме за їхні талант і працьовитість я й попросив наших парафіян-зарічанців Михайла і Василя для будівництва огорожі навколо храму. Ще один чоловік працював над хрестами з чорного мармуру. Робота дуже важка. Майстри в цей холодний камінь вкладають свою душу, і він починає обіймати теплом своєї краси та промовляти.