Оповідання «Щастя», сподіваємося, зацікавить вас.
Євгенія Іваночко
Щастя
Що таке щастя? Світозар любив ставити собі це запитання. Але двічі однакової відповіді ніколи не знаходив.
У казкові часи дитинства, коли він ще був татовим і маминим Зоренятком, щастям для нього став великий блискучий мотоцикл. Однієї чарівної ночі це омріяне диво Святий Миколай залишив йому біля ліжечка.
Коли ж малий мудрагель пішов до школи, то відразу зрозумів, що щастя – це коли всі тебе називають на ім’я (або хоч учителька).
Імена всіх своїх однокласників він запам’ятав за тиждень. Також жодного разу не помилився, називаючи вчительку Веронікою Рудольфівною. А от вони за чотири роки чомусь ніяк не могли запам’ятати, що ім’я його Світозар, а не Зарик-Козарик, Світик, Зірчик, Динозаврик…
Спочатку хлопчина повертався додому в сльозах. Навіть мамині умовляння про те, що в нього чудове українське ім’я і так само гарне, як у Василька, Михайлика чи Андрійка, зовсім не допомагали в його нещасті.
Через рік-другий він уже відсварювався, намагався всіх виправляти. Згодом і це йому набридло. Тож вирішив діяти: прочитав і повиписував геть усе про відомих людей, на імʼя Світозар, попросив брата оформити і роздрукувати листівку зі своїми записами і вже спокійно роздавав кожному, хто хоч раз помилився. Наполегливість таки зробила його щасливим.
Восьмий клас приніс свої несподіванки й проблеми. Тоді ж і виявилось, що справжнє щастя – це коли тебе не викликали до дошки на фізиці, не кажучи вже про те, що хвороба вчительки – це просто рай земний.
Хлопець, для якого поодинока «дев’ятка» в щоденнику була майже трагедією, зрозумів, що шкільні предмети бувають цікавими, легкими, важкуватими і… фізика.
Олена Петрівна наводила на нього (та й не лише на нього) панічний страх. Як би він не старався, скільки б не вчив, вище «вісімки» не отримував ніколи.
Світозар любив поговорити з учителями на уроках, посперечатися, доводити свою думку в різних дискусіях. Та на фізиці стояла така мертва тиша, що навіть класний улюбленець павук Джері заповзав десь у найглибшу щілину і не смів там поворухнутися. В останні хвилини уроку вчителька щоразу строго виголошувала: «Не знаєте, недоучуєте, недотягуєте…» Оте «недо-» хлопець зненавидів назавжди.
Ледве дочекавшись закінчення девʼятого класу, він заявив батькам:
– До школи більше не піду ні за що у світі!
Над тим, куди вступати, не роздумував. Вирішив випробувати удачу в коледжі, де вже вчилися кілька його друзів. Іспити склав на відмінно.
День знань у коледжі – традиційно величне свято. Всі до єдиного студенти та викладачі в барвистих вишиванках збиралися групами на подвірʼї. Директор вітав присутніх з Першовереснем, звучав Гімн України, і під звуки урочистого маршу всі поважно рушали до міського Будинку культури. Тут проходив щорічний концерт, що одночасно був підсумком минулого навчального року і добрим стартом нового.
Коли під оплески залу на сцену запросили групу першокурсників, ведуча повідомила, що від сьогодні куратором для них призначено викладача фізики Владислава Федоровича Зарічного. Старшокурсники жваво перешіптувалися:
– Поталанило ж новачкам!
– Жах! – подумав Світозар, і добрий десяток мурах пробіг у нього по спині.
На першій парі Владислав Федорович знайомився з кожним особисто: просив назвати імʼя, розказати про родину, друзів, рідне село або місто.
– Світозар. Родом з Надвірнянщини, що на Прикарпатті! – на одному подиху випалив хлопець.
– Ну й імʼя в тебе, козаче! То ти майже з Карпат!? Чудово. Думаю, зживемося! – й іскриста усмішка осяяла його обличчя.
Страшна колись фізика швидко стала для Світозара улюбленим предметом. По-перше, Владислав Федорович з таким захопленням пояснював, демонстрував надзвичайно цікаві досліди, що його козаки й козачки дослухалися до кожного слова, придивлялися до рухів і жестів. По-друге, ніхто не отримував менше, ніж «вісім», бо, навіть якщо ти був «туманом небесним», тут усе запам’ятовувалось якось само собою.
Після пар також ніколи було нудьгувати: працювали в бібліотеці, підтягуючи «хвости», готували виховні заходи, цікаві проекти, організовували конкурси та концерти. Студенти так зріднилися зі своїм наставником, що вже не уявляли себе без нього.
За три роки навчання вони обʼїздили всю Україну: побували в Полтаві і Львові, Одесі й Ужгороді, кілька разів підкорювали вершини Карпат, подорожували Кримом, скупалися в Чорному морі та в озері Світязь.
– А ви хоч інколи вчитеся між походами, поїздками, забавами? – жартуючи, запитували у Світозара батьки.
– Аякже, ¬– гордо відповідав юнак, – наша група єдина на весь коледж, де всі отримують стипендію. А ще ми маємо перемоги з предметних олімпіад, у спортивних змаганнях, на музичних фестивалях.
Коли в листопаді 2013 року Майдан покликав під своє небесне шатро всіх небайдужих українців, Владислав Федорович був там одним із перших.
– Мої козаки й козачки! — звернувся він до своїх студентів. – Настали непрості часи для України, коли ми, і тільки ми, мусимо довести світові, що українці не «раби» й «хохли», а велика нація мудрих людей!
На Майдан із ним завжди їздили студенти. Хіба ж могло бути інакше?
У буремні лютневі дні Владислав Федорович був у перших рядах на Інститутській. Та, слава Богу, кулі оминули його і вихованців-побратимів.
Війна на Донбасі стала ще одним важким випробуванням для українців. І він, не вагаючись, пішов захищати рідну землю.
Своїм студентам пояснив:
– Іду, щоб не йшли ви. Ворога не чекають вдома, а виходять йому назустріч зі зброєю в руках.
Осиротіла група, закінчивши коледж, ще більше згуртувалася в єдину дружню родину. Кожного дня хтось телефонував до Владислава Федоровича, розпитував про події на Сході. Відповіді були небагатослівними: «Усе гаразд. Стою на блокпосту. Вибачте, та будемо спілкуватися через SMS». Усі добре розуміли, що зі своїм характером він не на блокпосту, а на передовій.
Світозар переписувався з учителем найчастіше, а звісточками негайно ділився з усіма колишніми одногрупниками. Вони часто збирали необхідні для армійців речі, бо розуміли, що насамперед роблять це для Владислава Федоровича.
У серпні 2014 року Світозарів батько, який мав у райцентрі магазин, організовував відправку волонтерів у зону АТО.
Хлопець, вступивши до вузу, все-таки знаходив час, щоб допомагати татові. Тепер він частіше телефонував до колишнього викладача, щоб розпитати, як справи, чого потребують бійці.
У другій половині вересня телефон Владислава Федоровича зник із мережі, SMS більше не приходили ні родичам, ні його студентам. Хвилювалися всі. Не було дня, щоб хтось не телефонував Світозарові, не перепитував, чи не було якихось звісток. Вони з острахом переглядали випуски новин, вели пошук в Інтернеті, та дарма…
Перед Покровою батько по секрету сказав Світозарові, що цього разу сам поїде з волонтерами.
Поїздка затягнулася майже на два тижні. Тато повідомляв, що затримується, бо автомобіль у дорозі зламався, а запасних деталей поки що нема.
Насправді весь цей час він був на Донеччині. Коли волонтери доправили вантаж і вже мали повертатися, до них звернувся високий худорлявий дідусь:
– Хлопці, бачу, ви із Західної України. Думаю, допоможете. Після одного з боїв неподалік села в лісопосадці я знайшов непритомного солдата. Вночі ледве дотягнув бідолаху до свого підвалу, зігрів, забинтував поранену ногу. До медиків не звертався, бо хоч і живу в підконтрольному сепаратистам селі, але своїх не видаю! Тож покладався на себе і Божу поміч. Глибока рана вже почала затягуватися, сили потрохи повертаються. То, може, ви заберете? Він ваш, з Тернопільщини. Якщо його в мене знайдуть, то розстріляють обох.
Ніхто й не роздумував. Але зробити це не так просто: ішли тільки в темноті, а вдень переховувались у лісі. Забрали його опівночі. Дорога назад була важкою, адже нелегко нести на собі пораненого, не знаючи шляху, звідусіль остерігаючись автоматної черги.
У четвер після обіду зателефонував батько:
– Скоро буду! Маю для тебе приємний сюрприз!
Бус зупинився біля воріт. Світозар вибіг назустріч татові. Відчинивши двері, побачив знайомі блискучі обідки окулярів на усміхненому, але схудлому й виснаженому обличчі татового попутника. Яким же неймовірним було Світозарове щастя, коли ось так несподівано зустрів Владислава Федоровича – дорогу людину, справжнього героя!
І вісточки про це щастя полетіли у світ. Першу отримали рідні: «Владислав Федорович живий! За дві-три години чекайте вдома». Наступні хлопець відправив усім: «Він живий! У суботу зустрічаємося біля коледжу!»
«Це ж таке щастя!..» — звідусіль надходили відгуки.
Окрилений радістю, Світозар усвідомив, що нарешті знайшов відповідь на своє давнє запитання.